Блакитне сало

Кінець XXI століття. Після світових ядерних катаклізмів на планеті головують китайці. Небувалого розквіту досягла генна інженерія. У строго засекречених лабораторіях клонують письменників. Нові Достоєвські, Ахматови, Чехови, Набокови пишуть абсолютно божевільні, але звичні для цих авторів за стилем тексти. Однак їхня мета − не відродження великої російської літератури. Тут зовсім інше: кожен з клонів-письменників відкладає в своїх тканинах таємниче блакитне сало... Як відзначають літературні критики, «представляючи всю цю фантасмагорію, Сорокін заперечує своїм твором принцип лінійності і універсалізму, він не сприймає «абсолютну істину», «абсолютне знання», будь-які авторитети, чи стосується це письменників, державних діячів або самої мови. Разом з тим, він травестує великі метанарративи, оголюючи умовність будь-яких ціннісних критеріїв, відкидаючи детермінованість соціально-економічного розвитку і знову-таки виявляючи інтерес до маргінального».