Син Груднихи

Сакральні та фізіологічні першопочатки У поезії Ткачишина-Дицького йдеться про речі настільки сакральні, фундаментальні, що їх значення давно стерті. Він же мовить про них, ніби вперше, і ніби заново нарікає іменами речі вже існуючі, відчищаючи та наповнюючи їх змістом «це мій друг це моя фізіологія це понад усе // мій друг і моя фізіологія // щось що святе», «смерть є по нас наче дощ весняний // і перед нами як дощ осінній», «з молодшим від себе не cтупай понад чисту воду // і не наближай губ до поверхні гріха». Уже потім, як читаєш, що голос Ткачишина-Дицького виділяється й одразу впізнається серед хору інших польських письменників, із тим не можеш не погодитися. все це речі непевні земля і небо це все речі непевні від яких краще втікай доки ще є куди… пише у вірші, котрий ввійшов до книжки Liber mortuorum. Це — одна з 13-ьох збірок, цебто всіх дотеперішніх, і один із 200 віршів, вибраних і перекладених Маріанною Кіяновською. Вона зауважує: «…самі по собі вірші та книжки цього поета — явище безпрецедентне, причому у вимірі не тільки польської, а й світової літератури»; «Починаючи з середини 1990-х Ткачишина-Дицького вважають одним із найцікавіших і найважливіших польських поетів». Liber mortuorum нагадує Liber Pater. Бо життя це не опозит смерті, а перше вможливлює друге і навпаки. Танатоеротичність розіллята текстами та становить один із основних мотивів поезії цього автора. Осмислення, відчуття та переживання смерті фізіологічно, психологічно, естетично пригадати щось більше ніж яблучка і гнилички і щось більше ніж ім’я Якимовичівни: нехай ваші імена ніколи не перестануть нас заводити Смерть починається десь там, де помирає Дицька, хвора на шизофренію «…смерть // до нас протиснулася відколи мати // помішалась при сіні гей гей». Живильним середовищем для всього хороводу померлих на чолі з матір’ю, а далі сусідів і сув’язі друзів стає слово …(для цього в нас існує поезія щоби не зійшли прахом давні імена яких уже ніхто крім мене не вводить до ранішньої і вечірньої молитви)… У цьому товаристві інших (Хотинецькі, Кульчицькі, Дзенґелевські, Озембловські, Лешек, етс, етс) ліричний герой часто сам стає для себе іншим. Йдеться не тільки про фізіологічне, а й психологічне, міфологічне самоусвідомлення, відчуття тіла, контакт із ним. Відчуття себе та іншого, але інший також може бути собою. «Я» часто бачиться, ніби збоку, коли тіло та «Я» не становить тотожності та існують в різних площинах а тіло є не моє попри те що залишаюся при своєму відкручую кран з крижаною водою і втікаю до тіла яке лишилося в ліжку Вірші сполучені у цикли, переплетення яких нагадують вінок (терновий?). Ці повторення слів і фраз, сюжетів, персоналій, те, як легко та невимушено Ткачишин-Дицький мостить слова «тільки моя точка сидіння // може тебе допровадити до точки спасіння», робить його вірші монолітними, такими, що читаються на одному подиху. Водночас це творить замкнений внутрішній простір. Його поетичний світ налаштований за своїми законами. Бодай через мовні відмінності, котрі супроводжували Ткачишина-Дицького з дитинства. «Десь до 15 років він говорив українсько-польським суржиком, бо саме суржик був мовою його оточення», — зауважує Мар’яна Кіяновська. «…(я сучасний//поет ув’язаний у всілякі кутаси // кутасики прикраси) звідси й узялося моє // «небавом, небачком» яко ж і «дрібку». Будь-які висновки-підсумки з читання «Син Груднихи» будуть неорганічними та штучними, бо ця поезія щось на зразок першоелемента — глобального у своїй творчій та вітальній силі. Тож, наостанок цитата «лиш слово існує що є початком творіння // речей невимовних джерелом речей німих». Серія перекладної поезії Переклад з польської та впорядкування Маріанни Кіяновської Дизайн серії стронґовського