Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі

Ми звикли до стабільності географічних карт і непорушності кордонів. Коли навесні та влітку 2014 року межі держави раптом стали по-новому перекроювати, це виявилося шоком для більшості українців – тієї більшості, яка вважає, що Україна – це частина цивілізованого європейського простору з чітко встановленими правовими нормами, обов’язковими для виконання. Однак спроба пересунути державні кордони, хоч якою б авантюрною вона не здавалася за умов ХХІ століття, вдалася. Може, якраз завдяки вдалому поєднанню різних маніпулятивних технологій. Літературне топографування місцевості представлено в трьох проекціях. У першому розділі автор зосередив увагу на характерному діагностуванні «місць пам’яті» (П’єр Нора), що втілюють механізми культурного освоєння – не лише простору, а й часу. У третьому розділі розглянуто феномен місць проблематичних або «не-місць» (Марк Оже): позбавлені властивостей, вони й людину прирікають на аналогічне зречення власної тотожності. Нарешті, перший і третій розділи книжки розділено пунктирною зоною війни, зокрема в її гібридній якості, яку не можна конкретно визначити. Таким чином, місця чергуються з не-місцями, реальну конкретику карти застує символічна й уявна локація, а географія неодмінно поєднується з історією. Принаймні такий образ світу пропонує художня література, адже їй ідеться передусім про людину й людські уявлення простору, а не про політичні чи геодезичні мапи. У цьому людському світі зовсім інакші, ніж у природі, вітри, бурі й урагани, – не менш стихійні й не менш руйнівні, однак інші. І якщо читач має відчуття, що зараз ми мимоволі опинилися в епіцентрі однієї з таких стихій, то в художній літературі він знайде поживний ґрунт для того, аби це відчуття ідентифікувати, збагнути й осмислити' (Ярослав Поліщук, із передмови).